Про психоаналіз

Психоаналіз – це науково-філософська система, яка дає можливість відповісти на питання:

• Что происходит?
• Чому це відбувається?

І, завдяки цьому, знайти відповідь на запитання: Що робити?

Психоаналіз — це метод, який допомагає людині зрозуміти саму себе. Це стає можливим завдяки розширенню свідомості, коли раніше недоступні частини психіки стають свідомими.

Неусвідомлювані області психіки називаються несвідомим.

Дослідження несвідомого викликає асоціацію із зануренням у глибини, тому психоаналіз також називають глибинною психологією.

Може здаватися, що тільки за допомогою гіпнозу можна “зазирнути” в глибини психіки.

Але це не так.

Психоаналіз як техніка лікування неврозів з’явився понад 100 років тому завдяки катартичному методу Йозефа Бройєра (Брейєра), який у своїй роботі використав гіпноз. Фрейд був співавтором катартичного методу і теж спочатку використовував гіпноз у своїй практиці, але незабаром у ньому розчарувався.

Того дня, коли Фрейд приступив до лікування своєї пацієнтки, не вдаючись до допомоги гіпнозу – можна вважати днем ​​народження психоаналізу.

Психоаналіз і психоаналітична психотерапія завжди проводиться в доброму стані пацієнта (клієнта). Неспання необхідне оскільки психоаналітичний метод передбачає активність пацієнта: у цьому виражається рівноправність взаємовідносин між психоаналітиком і пацієнтом.

Психоаналіз відноситься до розмовних видів психотерапій (докладніше про види психотерапії див. Психотерапевти та психологи: у чому різниця?). Але основна відмінність психоаналізу від інших видів психотерапій, які проводяться у вигляді бесіди, полягає в тому, що психоаналіз спрямований на розуміння та дослідження: розуміння психоаналітиком пацієнта та розуміння пацієнтом самого себе (це основне завдання психоаналізу).

Ще V столітті до н.е. на стіні дельфійського храму було написано: “Пізнай себе самого”. Саме тоді, дві з половиною тисячі років тому, зародилася ідея психоаналізу. Зрештою, психоаналіз визначається як психоаналіз не своєю технікою чи формою проведення, як основним завданням – самопізнання через розширення свідомості.

Якщо гіпноз годиться для самопізнання у вигляді дослідження свого несвідомого, т.к. залишає Вас у несвідомому стані – як людині пізнати своє несвідоме, залишаючись у свідомому стані?

Для цього Фрейдом було створено техніку вільних асоціацій. Пацієнт лежить на кушетці або сидить у кріслі і просто каже, що йому спадає на думку. Можна розповідати про своє минуле (у тому числі і про дитинство), про поточні події життя, ділитися своїми планами на майбутнє, описувати свої фантазії і, звичайно, сновидіння, розповідати про свої побоювання та страхи. Заборонених тем немає. Можна говорити без побоювань – тому що це ніхто не чує, крім психоаналітика – а психоаналітик нікому нічого не розповість (психоаналітик ніде не перетинається у реальному житті пацієнта – це важлива вимога психоаналізу, і звичайно ж, існує професійна етика).

Можна все говорити без побоювань, бо це лише психоаналіз – а психоаналітик лише психоаналітик. І, природно, якщо пацієнт може говорити ВСЕ, що спадає йому на думку, він може говорити все, що він думає і про свого психоаналітика. Психоаналіз – це реальні переживання у нереальній ситуації, ситуації безпеки та довіри, яка ніколи не зустрічається в реальному житті (адже психоаналітик існує тільки в тій кімнаті, в якій веде прийом, адже реально він не існує).

Важливо, звичайно, й те, що говорити виявляється можливим – тому що Вас слухають. Але психоаналітик не тільки собака, яка уважно слухає, він повідомляє Вам про своє розуміння та перевіряє у Вас, наскільки правильно Вас зрозумів (і інтерпретує, висловлюючи своє бачення Вашої ситуації – це основна складова психоаналізу).

Метод вільних асоціацій – основне відкриття Фрейда. З одного боку – це природна потреба будь-якої людини, говорити те, що спадає їй на думку. Але в реальному житті доросла людина позбавлена ​​такої можливості – небезпечно говорити все, що спадає на думку (навіть близькій людині).

Маленька дитина, яка тільки навчилася говорити, завжди говорить усе, що їй спадає на думку. Доки батьки та інші дорослі, шоковані його щирістю, не привчають його приховувати свої думки.

Зрештою, саме життя вчить нас, що далеко не все і далеко не завжди можна говорити все, що спадає на думку (говорити, що в тебе на думці).

Тільки в кабінеті психоаналітика можна говорити все, що думаєш не думаючи (легше це робити лежачи на кушетці – адже коли Ви нікого не бачите, значить нікого немає).

Звичайно психоаналітик, також як випадковий попутник уважно Вас слухає (психоаналітик і є, в якомусь сенсі, випадковий попутник, якщо пацієнт випадково потрапив на його сайт в інтернеті). Але психоаналітик не вийде з купе і не зійде з поїзда на наступній станції, як випадковий попутник, залишивши свого співрозмовника зі своїми переживаннями та важкими думками, даремно розтривоженими спогадами, не давши йому домовитись, і так не встигнувши нічого сказати.

Психоаналітик їде з Вами до тієї ж станції, до якої їдете Ви: він завжди у своєму кабінеті – і якщо Ви з ним домовилися, що він прийматиме вас по вівторках і п’ятницях о 19:30 – Ви незмінно виявлятимете його в цьому кабінеті в Призначений час протягом місяців і років – така сталість дуже важлива, що кардинально відрізняє психоаналітика від випадкового ефемерного попутника, що зникає через кілька станцій.

Пацієнту, звичайно, потрібен деякий час, щоб відновити втрачену в далекому дитинстві здатність говорити все, що спадає на думку. Для цього йому необхідно переконатися, що він справді може говорити все, що захоче, і не буде за це покараний (як у дитинстві і як реально відбувається в реальному житті).

Тому говорити спершу може бути складно. Труднощі в тому, щоб вільно говорити все, що спадає на думку – можуть мати й інші причини. Це означає, що можна поговорити про те, чому Вам важко говорити.

Сама собою можливість говорити, не контролюючи що говориш, приносить полегшення – ефект випадкового попутника. Але випадковий попутник – це ще не психоаналітик. Просто виговоритися, коли тебе слухають – цього ще мало.

У процесі слухання у психоаналітика виникають гіпотези, що грунтуються на психоаналітичному баченні ситуації пацієнта у зв’язку з його дитинством.

Психоаналітик ділиться цими гіпотезами з пацієнтом (інтерпретує) – коли вони здаються йому досить зрілими, щоб їх можна було запропонувати на розгляд пацієнту.

Ці гіпотези обговорюються психоаналітиком з пацієнтом, у результаті ці гіпотези уточнюються чи відкидаються. Якщо гіпотеза вірна – найчастіше вона викликає у пам’яті пацієнта нові спогади.

У процесі психоаналізу пацієнт набуває можливість самому будувати такі гіпотези та пропонувати їхню психоаналітику для обговорення (це і є основне завдання психоаналізу).

У процесі обговорення цих гіпотез завдяки тому, що пацієнт починає розуміти що відбувається і чому це відбувається, пацієнту стає можливим краще розуміти самого себе та інших людей і відповісти на запитання: Що робити?